Женский форум НАТАЛИ

Тема навена несколькими старыми: Резолюция, осуждающая преступления коммунистических режимов и пару тем-воспоминаний о том, как при СССР было хорошо жить.

Я не спорю, что моя родина -- Советский Союз (это медицинский факт). Не спорю я, и что при Союзе было много всего и далеко не одно только плохое. Люди жили, влюблялись, растили детей и т.д. Я даже помню мороженое по 11 копеек и котлеты по той же цене...

Но было и другое. То, из-за чего потом принимали резолюцию, осуждающая преступления коммунистических режимов. Было бы очень неразумно это всё забыть. Предлагаю в этой ветке собирать материалы на эту тему -- как личные, так и "общие".

Начну я с истории Валерия Марченко -- одного из самых последних жертв советского режима. Вот его биография с сайта ХПГ: http://www.khpg.org/index.php?id=1057396480&r=17

МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ ВЕНІАМІНОВИЧ
(нар. 16.09.1947, Київ — п. 07.10.1984, тюремна лікарня м.Ленінґрад)



Журналіст, есеїст, перекладач, учений-сходознавець, правозахисник, член УГГ з 1983 р.

Закінчивши філфак Київського університету, з вересня 1970 М. працював у редакції ґазети „Літературна Україна“. Як літератор розпочинав перекладами з азербайджанської й польської мов, нарисами про українсько-азербайджанські літературні зв’язки.

За відмову співпрацювати з КДБ за Валерієм було встановлено нагляд, його статті для ґазети „За параваном ідейності“, „Страшний якийсь тягар“, „Київський діалог“ визнано антирядянськими і націоналістичними. 25 червня 1973 М. був заарештований.

Інкримінували згадані статті, аґітацію в усній та письмовій формі, читання і розповсюдження праці І.ДЗЮБИ „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. 29.12.73 засуджений до 6 р. таборів суворого режиму та 2 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР.

Пройшовши застінки КДБ УРСР, камери-одиночки й камери зі стукачами, затяжні етапи, тюрми міст європейської частини СРСР аж до Уралу, штрафні ізолятори й тюремні лікарні з медичними працівниками-садистами, М. став стійким антирадянщиком.

„Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору - свідомість, що ярмо - нестерпне. Треба мені було самому потовктися до кам’яної стіни, відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися... Заперечення більшовизму для меня не відкриття, а форма існування. Й не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися... Вимога демократично розв’язати всі проблеми — єдина можливість для кожного українця-громадянина“ (з листа дідові, Урал, 1975, табір суворого режиму, уст. ВС- 389/35, ст.Всехсвятська Чусовського р-ну Пермської обл.).

Але піти з цього світу, не розповівши людям про бачене, не міг. Він став своєрідним табірним літописцем: збирав і нелеґально відсилав на волю інформацію про становище в’язнів, колективні й особисті заяви, нариси, есе, інтерв’ю. В неволі, у тому числі на засланні в селищі Саралжин Актюбинської обл. в Казахстані (липень 1979 — травень 1981), він переклав з анґлійської „Декларацію незалежности“ Томаса Джефферсона (1976), вірші Едґара Лі Мастера, Роберта Бернса, Дж. Гейнса, Батлера Ітса (1975-1976), „Силу обставин“ Сомерсета Моема (1980), „Маску червоної смерти“ Едґара По та ін.

У травні 1981 М. повернувся з заслання в Київ. Переслідуваний, гнаний, під недремним оком нагляду він протримався вдома 2 роки і 5 місяців. З великими труднощами, випадково влаштувався сторожем господарства зелених насаджень з мізерною зарплатою. Звертаючись із заявами до влади, він протестував проти беззаконння і сваволі, що панували в країні, писав про безправність колишніх політв’язнів, про нескінченні терміни репресій. І це при тому, що лікар попереджував тяжко хворого на нефрит М.: „В умовах ув’язнення ви приречені“.

1982 М. написав нарис „Гулак“ — про кирило-мефодіївця Миколу Гулака. Доля інтеліґента в умовах тоталітаризму давно хвилювала Валерія. Страждання привели М. до глибокої віри в Бога, до розуміння Його в собі, в людях, до розуміння духовности світу. Нарис „Там, у київських печерах“, написаний 198З, відбиває його власний світогляд. Тоді ж він узяв інтерв’ю з Борисом АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ, з Надією СУРОВЦОВОЙ.

1982 з’явився наказ міністра освіти УРСР про посилення вивчення російської мови в школах України. М. відіслав його українській діаспорі з коментарем: „Надсилаю свіженький валуєвський указ...“

Світ почув М. Майже все ним написане оприлюднене за кордоном. За сміливість, чесную позицію журналіста він був прийнятий до європейського ПЕН-клубу.

21 жовтня 1983 перед М. відчинилися ворота КДБ — і зачинилися вже назавжди. Слідство тривало три місяці. Інкримінувалась йому та сама 62-а стаття: виготовлення і розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний і суспільний лад. Було приєднано справу діда — професора-історика Михайла Івановича Марченка, який пройшов сталінський ГУЛАГ з 22 червня 1941 до лютого 1944 і помер за рік до другого арешту внука.

13.03.83 Київський міський суд визнав М. особливо небезпечним рецидивістом і засудив його до 10 р. таборів особливо суворого режиму та 5 р. заслання. Цей вирок для М. був фактично смертним...

02.04.84 М. взяли на етап — 55 діб по пересильних тюрмах, у столипінських вагонах, без скидок на хворобу. Його привезли в табір особливо суворого режиму ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., — помирати. З 27.05 до 20.08.84 він був у таборі, а потім, на активну вимогу світової громадськости звільнити журналіста, його етапували до тюремної лікарні в Перм, пізніше — в Ленінґрад. Медичне управління МВС СРСР дійшло висновку, що М. слід звільнити як невиліковно хворого, але КДБ чинив перешкоди цьому. М. помер приблизно 7 жовтня 1984 в тюремній лікарні ім. І.Ґааза в Ленінґраді. Ще декілька днів матері не віддавали тіло сина...

Похований 14 жовтня 1984 на кладовищі в с. Гатне Києво-Святошинського р-ну.

А вот здесь http://maidan.org.ua/static/mai/1143491253.html можно прочитать исследование: Валерий Марченко. Хроника убийства (Глава из будущей книги "Тайно приговорённые")

Опанас Заливаха

Художник, активний член Клубу творчої молоді (КТМ), видатний діяч української культури.

Восени 1962 З. ближче знайомиться з культурною інтеліґенцією Києва. Часто гостював у Клубі Творчої Молоді (КТМ). Великий вплив на З. вчинили І.СВІТЛИЧНИЙ, І.ДЗЮБА, М.КОЦЮБИНСЬКА, І.ДРАЧ, брати Б. і М. ГОРИНІ, В.ЧОРНОВІЛ, О.АНТОНІВ, В.Кушнір. За словами З., завдяки їм він зрозумів суть "московської імперії".

У 1964 до ювілею Т.Шевченка З. разом з А.ГОРСЬКОЮ, Л.Семикіною, Г.Зубченко, Г.Севрук брав участь у створенні вітражу в Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вітраж був знищений за розпорядженням партійних органів.

Після цього за З. почало активно стежити КДБ.

У вересні 1965, з першою хвилею арештів серед української інтелігенції, З. був заарештований.

У березні 1966 на закритому судовому засіданні З. був засуджений до 5 р. таборів суворого режиму за ч.1 ст.62 КК УРСР. Покарання відбував у Мордовських таборах, працював вантажником, потім кочегаром. Малювати забороняли. Унаслідок численних протестів З. та інших в’язнів дозволили мати фарби й папір. З. взявся за малу ґрафіку - екслібриси, листівки. Усі роботи при обшуках вилучалися і, за словами адміністрації, знищувалися. Так пропало понад 200 робіт З..

Після звільнення З. півтора року був під адміністративним наглядом.

Художній фонд відмовився надати йому роботу. Працював креслярем на побуткомбінаті. Звичайно ж, малював. Було 2 обшуки вдома..

У 1987 З. став одним з ініціяторів створення Української асоціяції незалежної творчої інтеліґенції.

Талановитий, самобутній художник, людина високих чеснот, З. є, загальновизнаним видатним представником української культури.

З. — лауреат премії Української Асоціяції Незалежної Творчої Інтеліґенції ім. В. СТУСА 1989 і Державної премії України ім. Т.Шевченка 1995.

Зараз З. — пенсіонер. Живе в Івано-Франківську.

http://www.khpg.org/index.php?id=1057392798&r=17

Подумав 13 минут автор добавил:

СВІТЛИЧНИЙ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ
1929 (20.09) — 1993 (?)
До цього покоління відносять поетів Василя Симоненка, Івана Драча, Ліну Костенко, Євгена Гуцала, наших земляків Василя Голобородька, Василя Стуса, а також митців Віктора Зарецького, Аллу Горську, Людмилу Семикіну, Галину Севрук, Панаса Заливаху, Веніаміна Кушніра та ін. Серед них був і Іван Світличний...
Як більшість людей цього покоління, його не обминули тюрма та концентраційні табори. Неприйняття тодішньої хрущовсько-брежнівської дійсності, участь на хвилі політичної відлиги в акціях на захист української інтелігенції визначили його страдницьку долю...
Народився І. Світличний в селі Половинкиному Старобільського .району Луганської області. Закінчив філологічний факультет Харківського університету. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літературознавства. І. Світличний був неординарною особистістю. Ф. Д. Пустова, викладач Донецького національного університету, яка. в той час була студенткою Харківського університету, згадує:
«Всі ми ставились до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов'язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював добрюзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м'якою, беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питання виявляв твердість».


Роки, проведені у тюрмах та виселках, підірвали здоров'я поета. Недовго він прожив на свободі, не встиг надивитись на оновлювану незалежну Україну. У жовтні 1992 року Івана Світличного не стало,
Оцінку життєвому і творчому шляху І. Світличного і спокуту перед ним українського суспільства висловив у прощальній промові відомий літературознавець, директор Інституту літератури Г. Сивокінь. Він сказав: «Генієм доброти ми називаємо Світличного чи не в один голос. Але не забуваймо, яким грізним, непримиренним виступав він — почитаймо його вірші — до тих, хто сховався, замовк, принишк, як тільки гримнуло з неба. Зневага, а не доброта та всепрощення стають його зброєю. Заповітом не тільки племінникові Яремі, а всім, хто вважає себе мужчиною, отже, людиною сміливою й чесною, — заповітом, що набирає нової сили в умовах нашої української сучасності, є Іванові афористичні слова: «Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?» Вони печуть вогнем, не дають спокою, нагадують про гріхи, тяжкі гріхи.
Отож від себе кажу: «Прости, Іване!» Від інституції своєї грішної благаю: «Прости, Іване!» Від суспільності нашої нещасливої молю: «Прости, Іване!».
http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist ... chniy.html

Подумав 13 минут 2 секунды автор добавил:

Алла Горська.1929-1970 Український художник монументаліст.
Організатор клубу творчої молоді (КТМ).
Той легендарний КТМ закумулював у собi енергiю таких неординарних особистостей, як Iван Драч, Iван Свiтличний, Євген Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вiнграновськиий, Лесь Танюк, Iван Дзюба та багато iнших, що утворили магнетичне поле української культури. Лiтературно-мистецькi вечори, органiзованi КТМ, мали розголос по всьому Києву. Алла Горська також брала участь у їхнiй органiзацiї, у розповсюдженнi творiв самвидаву, зборi коштiв на взаємодопомогу тощо. Бiльше того, її квартира на Рєпiна 25, де Алла мешкала з чоловiком - художником Вiктором Зарецький - i сином Лесиком, стала неофiцiйною фiлiєю i майстернею КТМ, де завжди були радi друзям.
1962 року Алла Горська разом з В. Симоненком та Л. Танюком виявили мiсця поховання розстрiляних НКВД на Лук'янiвському та Василькiвському цвинтарях, в Бикiвнi, про що й було зроблено заяву до мiської ради. Пiсля цього було декiлька разiв жорстоко побито В. Симоненка (вiн помер вiд хвороби нирок 1963 року).
Хрущовська "свобода" швидко закiнчилася. 1964 року було закрито КТМ (та чи й могло бути iнакше, коли людей об'єднували не лише мистецькi, науковi, лiтературнi шукання, а й iнтерес до українського нацiонального буття, нацiональне самоусвiдомлення?)
Уже 1965 року почалися першi арешти, було забрано, зоркема, її велкого друга Iвана Свiтличного. Саму Горську 1964 року виключили зi Спiлки художникiв за "iдейно хибний" вiтраж "Шевченка мати", виготовлений нею у вестибюлi Київського унiверситету разом iз художниками Людмилою Семикiною, Панасом Заливахою та Галиною Севрук (на вiтражi зображувавс гнiвний Шевченко, що однiєю рукою пригортав скривджену жiнку-Україну, а у високо пiднятiй другiй - тримав книгу. Зображення на вiтражi супроводжувалося словами: "Возвеличу малих отих рабiв нiмих, я на сторожi коло їх поставлю слово"). Вiтраж був знищений адмiнiстрацiєю унiверситету, а Алла Олексанрiвна змушена була шукати роботу на виїзднi, створивши з iншими художниками ряд монументально-декоративних комплексiв у Донбасi (пiсля чого її таки поновили у Спiлцi художникiв).
По арештах української iнтелiгенцiї в 1965 роцi А. Горська 16 грудня того ж року подала окрему скаргу прокуроровi УРСР. Вона була присутня на процесi В. Чорновола у Львовi 1967 року, де з групою присутнiх киян написала протест проти незаконного ведення суду, вела листування з тими, хто вiдбував строк покарання в таборах (систематично з Заливахою), пiдтримувала стосунки з родинами ув'язнених, надавала їм моральну та матерiальну допомогу.
1968 року А. Горська пiдписала громадського листа на iм'я Л. Брєжнєва, О. Косигна та М. Пiдгорного з вимогою припинити практику протизаконних полiтичних процесiв, пiсля чого знову була виключена зi Спiлки художникiв. Того ж року вона разом iз Лiною Костенко, Iваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком та Вiктором Нєкрасовим звернулися iз вiдкритим листом до газети "Лiтературна Україна" у зв'язку з появою там наклепницької статтi О. Полторацького. У 1969-70-х роках А. Горська пiдтримувала виступи Валентина Мороза. було ще багато колективних заяв - i це все попри виклики в КДБ, попередження, стеження та погрози.
28 листопада 1970 року Алла Горська була вбита в будинку свекра у мiстi Васильковi бiля Києва. Свекор же був знайдений настпного дня пiсля вбивства Алли на залiзничнiй колiї бiля Фастова iз вiдрiзаною головою. З самого початку слiдство вiдпрацьовувало єдину версiю: убивство Алли свекром. Бiльше того, слiдство вiдразу набрало звинувачувального духу проти Н. Свiтличної, Є. Сверстюка та приголомшеного горем чоловiка Алли - художника Вiктора Зарецького, якого кiлька днiв навiть тримали пiд слiдством. Враховуючи, що хату у Васильковi, де й виявили тiло Алли, мiлiцiя вiдкрила аж 2 грудня на вимогу вищезгаданих друзiв i чоловiка А. Госької, що знайдене на колiї тiло свекра мiлiцiя не могла опiзнати цiлий тиждень (хоч, як стверджують у кишенi старого лежав паспорт), а також ряд iнших фактiв безолаберного ведення слiдства, є можливим припущення про полiтичний характер вбивства громадськи активної людини для залякування iнших.
http://memorial.org.ua/education/draw/6/1.htm

Подумав 2 минуты 57 секунд автор добавил:


Алла Горська

Лесь Курбас - легендарный украинский режиссер, чье имя связано как с родным городом Наины и Мурки, так и с городом, где я выросла.



Лесь Курбас (1887-1937)

Лесь Курбас (Олександр-Зенон Степанович) народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався він у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь ввібрав у себе усе те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. У 1916 році його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва "Молодий театр" з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр - це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922-1926), а потім і філософського (1926-1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру "Березіль" (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Лесь Курбас і "березільці" знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Гурович Куліш. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені "Березолю", стала "Комуна у степах" (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

У Києві "Березіль" мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом, і під одним проводом - Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі "Шпана", "Алло на хвилі", "Чотири Чемберлени"), агітпроп. Було підготовлено серію "Костюмовані історії" (спектаклі "Жакерія", "Сава Чалий", "Король бавиться", "Змова Фієско").

Виховувалися молоді режисери. З "Березолю" вийшли: М.Крушельницький, Л.Дубовик, В.Скляренко, Б.Тягно, В.Балабан, Г.Ігнатович, І.Микитенко.

Митці театру йшли до цехів заводських, у гущу виробничого життя. Результатом стала документальна, заснована на реальних фактах будівництва Харківського тракторного заводу і зображенні конкретних , героїв праці, виставка- репортаж "Народження велетня".

П'єси М.Куліша "Народний Малахай", "Мина Мазайло", на жаль, не знайшли розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в "похмурості", викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави "Маклена Граса", яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л.Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницькі обмовлено, звільнено з посади керівника "Березолю" і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Він був висланий на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. У 1937 році після повторного суду він був розстріляний, а у 1957 році посмертно реабілітований.

У 1989 році на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а "Мала сцена" театру знову отримала назву "Березіль".

http://korolenko.kharkov.com/curbas.htm

Подумав 11 минут 5 секунд автор добавил:

Володимир Iвасюк (1949-1979)





Народився Володимир Івасюк 3 березня 1949 року в райцентрі Кіцмань на Буковині в учительській родині. Чотирирічним він вже грав в дитячому оркестрі народних інструментів, в 5 поступив в музичну школу. В 1965 році Івасюк створив «Буковину» - один з найперших українських ВІА. Тоді ж появилися його перші пісні і прийшли перші перемоги на самодіяльних конкурсах. В 1967 році Івасюк з родиною переїжджає до Чернівців, деякий час працює на заводі і створює робітничий хор. Через рік він вступає до Чернівецького медичного інституту; бере участь в студентській художній самодіяльності - грає у ВІА «Карпати», в оркестрі народних інструментів «Трембіта», створює камерний оркестр, пише пісні - «Я піду в далекі гори» у виконанні Лідії Відаш зазвучала на всю Україну. В жовтні 1970 року телебачення вперше показало «Червону руту» та «Водограй» - у супроводі ВІА «Карпати» Володимир Івасюк заспівав в дуеті з Лялею Кузнецовою. Влітку 1971-го виконав одну з ролей в культовому музичному фільмі «Червона рута», в котрому були зафільмовані і 4 його пісні. За підсумками 1971 року «Червона рута» визнана найкращою піснею в СРСР - на заключному концерті першого телефестивалю «Пісня-71» разом з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком співав і Володимир Івасюк. Та все ж професійним співаком він не став, хоч інколи й виїжджав на гастролі. А на телебаченні зберігся запис лише однієї пісні у виконанні автора - «Літо пізніх жоржин». В 1972 році Івасюк переводиться до Львівського медичного інституту і згодом вступає на композиторський факультет консерваторії ім М.В.Лисенка. За роки навчання в консерваторії Івасюк написав понад 70 пісень, музику до кількох спектаклів, велику кількість інструментальної музики. В 1977 році «Мелодія» випустила платівку «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару».

18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли в лісі; загадка його смерті й досі не розкрита.

http://www.kmstudio.com.ua/cheremshyna/ivasuk.htm

А ось що пише про смерть Володимира Iвасюка "Вiлкпедiя" (самi тiльки сухi факти):

1979, 24 квітня за телефонним викликом йде з дому й більше не повертається.
1979, 18 травня тіло Володимира Івасюка випадково знайдене в Брюховицькому лісі під Львовом.
1979, 22 травня похорон Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі у Львові, що вилився у масову акцію протесту проти влади. З цього часу на творчість композитора накладено заборону.

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0% ... 0%B8%D1%87

Василь Стус
Так, ми відходимо, як тіні, і, мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.
Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь,
завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.
Та, вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,
Ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.
Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових
страстей,
І Бог не одведе очей од українського свічаддя.
Тож на одне уже світання, тисячоліття не одне,
як ув оазі безталання нас душить, підминас, гне.
Як тавра нам віки, як рани. Прости ж, мій Боженьку, прости,
коли завзяття полум'яне не винести, не донести! Та віщуни знакують долю: ще розчахнеться суходіл,
І хоч у прірву, хоч на волю — об обрій кулаки оббий.
Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.
На тихі води і на ясні зорі
паде лебідка білими грудьми.
Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,-
аби вже не простерти крил — у горі!
Зелені села білі городи і синь-ріка, і голуба долина.
І золота, як мрія, Україна кудись пішла,
лишаючи сліди...
Отут спинися на самотині — там, де копита
коня вороного
розбризкують геть ярі іскри дного днів
враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.
Василь Стус

Подумав 3 минуты 35 секунд автор добавил:

ВАСИЛЬ СТУС належить до тієї славної плеяди імен, без яких важко уявити вершинні досягнення української літератури XX століття. Поет від Бога, котрий ввібрав у себе всі чари подільської природи і гіркоти нашої історії, перекладач і літературознавець, що вільно почувався в океані світового письменства, людина, яка не могла поступитися сумлінням і честю заради шматка хліба і тихого родинного затишку, добродій, що в листі до сина заповідає: аби той виріс "чесним, мужнім і мудрим чоловіком",
Василь Стус водночас був борцем і патріотом: "За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину".
Оце поєднання великого та ланту поета і перекладача, люд ськрі добропорядності і грома дянської саможертовності й возносять Василя Стуса на той постамент народної шани і поклоніння, на який заслуговує сповна хібащо Тарас Шевченко. І не треба боятися того, що хтось з чиновників досі не визнає світової величі Василя Стуса, його значимості у духовному відродженні і самоусвідомленні нації, що хтось з землячків-поетиків, які власноруч записали себе в генії, не вірять у художні цінності створеного цим Майстром. Час - найкращий суддя і літописець. Залишаються тексти. Стуса ще за життя визнала літературна Європа. Поволі визнає його і мала батьківщина, до якої з такими труднощами повертається духовна просвітленість і великий творчий набуток одного з найчутливіших, найтонших, найстражденніших ліриків нашого часу.

Подумав 11 минут 6 секунд автор добавил:

Борис Антоненко-Давидович (5 серпня 1899 - 8 травня 1984)
Машина терору вирвала письменника із життя, коли йому щойно минуло 35 років. А повернувся він із своєї сумної одіссеї, коли йому сповнилося 58 років. Подібного випадку в літературному світі я не знаю. Шевченко? Достоєвський? Це не те. Далеко не те. Правда, його, як і Достоєвського, засудили були до смертної кари. І знову, як і Достоевському, йому замінили смертну кару на 10 років ув'язнення. Але Достоєвський, відбувши 4 роки в Омській тюрмі й 5 років у війську, вийшов на волю й відновив свою літературну діяльність. Це далеко не те, що 22 роки сталінської каторги. Ні, історичних аналогій я таки не знаю.

Повернувся Борис Дмитрович з надломленим здоров'ям, виснажений фізично, але морально і духово — незламний. Це зберегло його як мистця і громадянина.

Подумав 4 минуты 3 секунды автор добавил:

Остап Вишня (13 листопада 1889 - 28 вересня 1956) - український письменник, гуморист і сатирик (Остап Вишня - літературний псевдонім Павла Михайловича Губенка).

У 1934 році гуморист був незаконно репресований i зміг повернутись до літературноі праці лише в 1944 році. Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорi в письменницький кабінет у Києвi. Він мусив своїми гуморесками спростовувати наклепи «націоналістів», нібито улюбленця цілої Украіни - Вишню - закатувала Москва, i висміяти «буржуазних націоналістів» та насамперед УПА. Так у 1945-1946 з'явилась «Самостійна дірка» Остапа ВишНі - голос гумориста з могили. «БуржуазНі націоналісти» й повстанці привітали Воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали i собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе i бореться.

Подумав 1 минуту 54 секунды автор добавил:

З ВишНі був бездоганно вірний друг i товариш. Його знайомі оповідають, що він рятував своіх товаришів матеріально i гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; i в тюрмі НКВД у Харковi, де він сидів з 26 грудня 1933 до весни 1934, i в концтаборі на Печорi 1934 - 1943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулiшем i Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми - забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року.

Подумав 7 минут 2 секунды автор добавил:

БОЙЧУК, МИХАИЛ ЛЬВОВИЧ (1882–1939), украинский художник.

БОЙЧУК, МИХАИЛ ЛЬВОВИЧ (1882–1939), украинский художник. Родился в селе Романовичи (близ Тернополя) 18 (30) октября 1882 в семье землевладельца. Учился в Краковской (1899–1905), Мюнхенской и Венской (с 1905) академиях художеств. В 1908–1911 жил и работал в Париже (познакомился там с Диего Риверой), а затем во Львове, где реставрировал средневековую живопись. С 1914 по 1917 был интернирован на Урале как австрийский подданный; в 1917 обосновался в Киеве. После Октябрьской революции выдвинулся в число крупнейших местных художников, призывая к решительному обновлению национальной традиции и считая монументальную живопись самым подходящим для этого видом искусства.
В духе модерна соединил в своем творчестве «вечные темы» (материнство, труд, человек и земля) с острым чувством окружающих социальных бурь. Самобытно преобразовал приемы средневековых и раннеренессансных, равно как и фольклорных настенных росписей. Блестящий педагог и теоретик, объединил вокруг себя группу молодых художников; их деятельность предопределила (с 1927) программу «Ассоцiацii революцiйного мистецтва Украiни» (АРМУ). Среди важнейших коллективных работ Бойчука с учениками (такими, как С.А.Налепинская-Бойчук, его супруга, И.И.Падалка, В.Ф.Седляр и др.) – фрески в Луцких казармах (1919) и Кооперативном институте в Киеве (1922–1923), в санатории на Хаджибеевском лимане в Одессе (1927–1929), в фойе Краснозаводского театра в Харькове (1933–1935).

Обвиненные в «буржуазном национализме», сам мастер и ряд его учеников стали жертвами сталинского «большого террора». Все созданные ими росписи были варварски уничтожены, а понятие «бойчукизм» долгое время считалось официально-бранным словом. Ныне это искусство изучается по старым фотоснимкам, а также по немногим сохранившимся станковым работам мастера (картина Женщины у яблони, начало 1920-х годов, Музей украинского искусства, Киев).

[img]Бойчук%20был%20расстрелян%20в%20Киеве%2013%20июля%201939.[/img]

Подумав 8 минут 51 секунду автор добавил:


БИКІВНЯ
Минуло вже близько 20 років відтоді, як житель міста Броварі Київської області Микола Лисенко відкрив Биківнянські поховання. Спершу для себе, а потім для України і світу. Це було трагічне відкриття. Проте необхідне для самоусвідомлення української нації. Микола Лисенко разом з батьками був репресований і 16 років (1931-1947) поневірявся на засланні в Сибіру та Казахстані. За фахом Микола Григорович - економіст-аграрник. Він активний громадський діяч, один із фундаторів українського товариства "Меморіал", декілька років був головою його виконкому, головою проводу товариства "Меморіал Київщини". Нині 78-річний М. Лисенко є почесний голова товариства проводу "Меморіал Київщини", активний член проводу товариства політв'язнів та репресованих, відповідальний за організацію роботи по увіковіченню пам'яті жертв політичних репресій. Він також був першим головою Народного Руху України в місті Броварі. Наприкінці 1996 року в броварському видавництві "Криниця" вийшла друком книга М. Г. Лисенка "Биківня: Злочин без каяття" - перша книга про Биківню. Робота над Биківнянською темою продовжується. Зараз автор працює над підготовкою трьохтомного видання "Під жорнами комунізму". Нижче подаємо уривки з книги "Биківня: Злочин без каяття".

http://www.ukrajinci.hu/arhiv/hromada_7 ... kivnya.htm

Параджанов
Советская система жестоко обошлась с режиссером и в течение 15 лет Параджанов был отстранен от кино. В 1973 г. он был незаконно арестован по сфабрикованному обвинению и содержался в заключении 5 лет в колонии строгого режима. В тюрьме он сделал много интересных работ. Вследствие многочисленных обращений в защиту Параджанова известных деятелей культуры, он был освобожден в 1977 г. В действительности, он всегда был свободным.

Вернувшись в Тбилиси, Параджанов не мог найти работу. В течение этих лет он писал сценарии и занимался пластическим искусством. В 1982 г. он вновь попал в тбилисскую тюрьму без какого-либо судебного разберательства, где провел 11 месяцев.

С началом перестройки отношение к Параджанову стало меняться. В 1994 г. он поставил "Легенду о Сурамской крепости" на "Грузия-фильм" и в 1988 г. - "Ашик - Кериб". В 1989 г. С. Параджанов начал снимать автобиографический фильм "Исповедь" на "Арменфильме", но начатая работа была вскоре прервана из-за прогрессирующей болезни режиссера. По приглашению правительства Франции он прибыл для лечения в Париж. К несчастью, болезнь была уже неизлечима. В июле 1990 г. Параджанов скончался в Ереване и был похоронен в Пантеоне столицы Армении.

Подумав 4 минуты 15 секунд автор добавил:

Євген Олександрович Сверстюк (13 грудня 1928, село Сільце Ковельського р-ну на Волині) — доктор філософії, редактор газети «Наша віра», президент Українського пен-клубу.

Батьки — селяни. Освіта — Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету (1947 — 1952), потім — аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953 — 1956). Працював викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту (1956 — 1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959 — 1960), завідуючим відділом прози журналу «Вітчизна» (1961 — 1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології (1962 — 1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965 — 1972).

У 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації укр. культури), 1972 (за промову на похороні Д. Зерова) рр. звільнявся з роботи за політичними мотивами. Переслідуваний протягом pp. за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів, у січні 1972 року — заарештований і в березні 1973 засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС — 389/36 у Пермській області) та п'яти років заслання (з лютого 1979-го — столяр геологічної експедиції в Бурятії). З жовтня 1983-го по 1988 рік працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2.

Автор книг, численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов.

Низка літ.-крит. есеїв Є. Сверстюка, публіцистично актуалізованих у пов'язанні з проблемами сучасности, об'єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність укр. культури від І. Котляревського до наших днів. Деякі з них появилися (гол. у першій пол. 1960-их pp.) в ж.: «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Дукля» (есей про М. Зерова«Гострої розпуки гострий біль»), газ. «Літ. Україна»; ін. (з кін. 1960-их pp.) у «Самвидаві» («Котляревський сміється», «Остання сльоза» — про Т. Шевченка, «В. Симоненко — ідея», «Слідами казки про Іванову молодість» та ін.), передруковані за кордоном (гол. у зб. «Широке море України», 1972, «Панорама найновішої літератури в УРСР», 1974). Окремою кн. (у «Самвидаві») вийшов есей «Собор у риштованні» (1970) - про роман "Собор" О. Гончара.

Подумав 5 минут 3 секунды автор добавил:

Микола Руденко
Відомий поет, письменник, філософ, правозахисник, засновник Української Гельсінкської групи (УГГ).
Народився в родині шахтаря. Рано залишився без батька, який загинув у шахті 1927. Сім’я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати Руденка Назавжди запам’ятався голод 1933. 8-ми літ через травму Микола Руденко перестав бачити на ліве око.
Микола Руденко — автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема, „Вітер в обличчя“ (1955), „Остання шабля“ (1959), „Орлова балка“ (1970-і) фантастичних романів „Чарівний бумеранг“ (1966), „Слідами космічної катастрофи“ (1962), поеми „Хрест“ (1976, про голод 1933 р.).

Подумав 2 минуты 6 секунд автор добавил:

Руденко був засуджений на 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. засланя за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденко кваліфіковані як наклепницькі. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу „Енерґії проґресу“ у вироці сказано, що праця „має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад“. У ній Руденко „робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду – комуністів“. „У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад“. Нема у вироці й доказів, що Руденко ставив за мету підірвати радянський лад.

Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Миколи Руденко — усього 17 назв.

Микола Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (сел. Лєсной) і ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Руденко не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 етапували в ВС-389/36, що в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.

05.05.78 Раїса Руденко провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві, тримаючи в руках гасло: „Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М.Руденка!“. За активну діяльність в УГГ і захист Р. 15.08.81 вона була заарештована і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 р. таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево в Мордовії.
За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Руденко часто кидали ШІЗО і ПКТ. Начальник табору сказав: „Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи“. Змінивши групу інвалідности на 3-ю, адміністрація послала Руденко на тяжку роботу.

05.03.84 Руденко відправлений етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Звільнені з заслання грудні 1987, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала. Руденко з дружиною виїздить у кінці 1987 до Німеччини, потім до США. Працює на радіостанціях „Свобода“ і „Голос Америки“. 1988 позбавлений радянського громадянства. Очолив Зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки.

У вересні 1990 року Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований.

1991 осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.

1993 за роман „Орлова балка“ Руденко присуджена Державна премія ім.Т.Шевченка в галузі літератури. 1996 за великий вклад у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність Руденко нагороджений орденом „За заслуги“ III ступеня.

Микола Руденко був членом Етичної комісії Української Республіканської партії. З 1997 – член Республіканської Християнської партії.

1998 вийшли головні праці життя - книги Руденко „Найбільше диво – життя. Спогади“ та „Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії“.

Подумав 4 минуты 14 секунд автор добавил:

ТИХИЙ Олексій Іванович
народився 27.01.1927, хутір Їжівка Костянтинівського р-ну, Донецької обл.
помер. 06.05.1984, тюремна лікарня м. Пермі
Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті й у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Вчителював у школах Приазовського р-ну Запорізької обл. і Констянтинівського р-ну Донецької (тоді Сталінської) обл., потім працював на будівництві, учителем (викладав фізику й математику, українську мову), пожежником та ін.

Уперше був заарештований КДБ 1948 р. за критику єдиного кандидата в депутати. Після «профілактики» відпущений.

Другий арешт – 15.01.57 за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за «антирадянську агітацію» та «наклеп на КПРС і радянську дійсність» за ст. 54-10 КК УРСР, за критичні висловлення про радянську школу. 18.05.58 Сталінським облсудом засуджений до 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. поразки в правах. Покарання відбував у Мордовії, ст. Явас Зубово-Полянського р-ну, ЖХ-385/11. У зоні працював столяром на пилорамі. Звільнений у 1964.

Тихий написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідне становище української мови й культури на Донбасі, статті з проблем українського села (у відповідь на статтю про сільські проблеми в «Литературной газете»), у якій, віддавши перевагу колективному способові господарювання, пропонував усе-таки надати більше свобод селянину.

Оскільки Тихого до роботи за фахом не допускали, працював монтажником, пожежником, випалював цеглу. Працюючи позмінно, мав можливість їздити до друзів по ув'язненню і правозахисників. Поширював самвидав.

Тихий уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова народу. Народ», а також склав словник неправильностей українських говорів Донбасу. Тихий був зразковим носієм української літературної мови. Говорив правильно, обдаровуючи співрозмовника лагідною усмішкою. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості і виняткової терпимості.

15.06.76 під час обшуку в Тихого був вилучений текст збірки «Мова народу. Народ». Дві доби його тримали під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».

У листопаді 1976 Тихий став членом-засновником Української Гельсінкської Групи.

Заарештований 05.02.77 за звинуваченням у проведенні«антирадянської агітації і пропаганди» за ст. 62 ч. 2 КК УРСР і «незаконному зберіганні зброї» (ст. 222 КК УРСР): хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку гвинтівку. Суд у справі Тихого і М.Руденка відбувся 23 червня – 1 липня 1977 у м. Дружківка Донецької обл.. Тихому інкримінували статті «Українське слово», «Думки про рідну мову», «Сільські проблеми», «Роздуми про українську мову та українську літературу на Донеччині», текст Декларації УГГ, Меморандум Групи та ін.. Суд не довів жодного факту наклепу на радянський суспільний і державний лад у статтях і висловленнях Тихого, обмежившись лише констатацією, що у своїх працях Тихий вказує на «нібито русифікацію в Донбасі» і т.п., не кажучи вже про недоведеність мети підірвати існуючий лад. За вироком Тихий дістав 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Місцем відбування покарання був визначений табір ЖХ-385/1, сел. Сосновка в Мордовії, звідки був етапований до лікарні в м.Нижній Тагіл.

Олекса Тихий бере активну участь в акціях протестів ув'язнених. Так, Тихий 52 доби тримав голодівку, розпочату в квітні 1978. Улітку 1978 з'явився документ Олекси Тихого і Василя Романюка «Історична доля України. Лист українських політв'язнів. Спроба узагальнення»), у якому автори проголошували вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини 00Н, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. У розділі «Історична доля України» досліджуються наслідки приєднання України до Росії і висловлюється побажання в майбутньому незалежності України. У розділі «Можливі форми опору» автори пропонують звести їх до пасивного опору в формі неучасті в русифікації, збереження мови і традицій, відмови від служби у війську за межами України, ведення здорового способу життя. Закінчуючи, автори пишуть: «Не потрібно порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР."

У жовтні 1978 розпочав нову голодівку і поміщений у камеру-одиночку. Лікар відмовився його лікувати.

18.04.79 на 17-ій добі чергової голодівки в Тихого почалася виразкова кровотеча. У лікарню його перевели аж через 18 годин з тиском 70/40. Начальник табору сказав, що це симуляція. Хірург Скринник перед операцією запропонував Тихому письмово зректися колишньої діяльності, у відповідь на що Тихий звинуватив його в шантажі. «Жити будете недовго і в муках», – пообіцяв лікар. Після операції Тихий отямився через тиждень. Шлунок був зшитий у вигляді піскового годинника: рух їжі спричинював біль. Виникли спайки кишок. Внутрішні шви на тілі розійшлися - утворилася ґрижа, але Тихий знову відмовився писати покаяну заяву. 10.05. розпочався перитоніт. Був зроблений розтин і промивання черевини. Того ж дня Тихому надали побачення з синами (2 години). Лікарі подали документи на актування Тихого з огляду на його загальний тяжкий стан. Але за межі лікарні ці документи не вийшли.

13.07. Тихого відправили етапом до лікарні м. Нижній Тагіл, хоча вона нічим не відрізнялася від мордовської. Етапом же повернули в сел. Сосновку.

У січні-лютому 1980 Тихий провів у ШИЗО з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зриває нагрудний знак, не встає, коли заходить начальство, відмовляється від роботи, погано впливає на оточення.

Писати про здоров'я Тихому не дозволяють, однак стало відомо, що в нього відкрилися рубці на легені.

27 лютого - 1 березня всіх в'язнів особливо суворого режиму, в тому числі й Тихий, етапували на Урал, у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. По дорозі один в'язень помер. У таборі ВС-389/36-1 Тихого неодноразово карали за невиконання норми виробітку, відмову збрити вуса, голодівки протесту та інше. Тихого кинули на 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) за порушення режиму. Тримав голодівку.

У тому ж 1980 у США вийшла книжка – Олекса Тихий.«Роздуми». У січні 1983 якийсь Вадим Зуєв у статті «Гримасы лицемерия» (журнал «Донбас») цинічно писав: «Логічний розвиток антинародної закваски і Копелєва, і Тихого привів їх - через виїзд до Ізраїлю - на задвірки Західної Європи... Підпорядковуючись жорстоким законам зради, вони підписалися під сіоністською відозвою на захист польської контрреволюції.» У цей час«на задвірках Східної Європи» від виразки дванадцятипалої кишки, атеросклерозу, анемії, гепатиту й інших тяжких хвороб, можливо й раку, політв'язень Тихий швидко втрачав вагу (при зрості 178 см наприкінці 1981 він важив 41 кг). Тричі був етапований до тюремної лікарні ВС-389/35 (ст.Всехсвятська), був двічі оперований на виразку дванадцятипалої кишки - востаннє на початку 1984. На останнє сорокахвилиние побачення з сином Володимиром і дружиною Ольгою 19.04.98. Тихого ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, але посміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа.

06.05.84 Олекса Тихий помер у камері тюремної лікарні в м. Пермі.

Синові Олекси Тихого Володимирові не дозволили забрати тіло батька: «Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи». Останки Олекси Тихого разом з прахом Василя Стуса і Юрія Литвина перевезені в Київ і 19.11.89 перепоховані на Байковому цвинтарі.

Подумав 10 минут 3 секунды автор добавил:



Подумав 2 минуты 45 секунд автор добавил:

1965 квітень
Голова КГБ при Раді Міністрів УРСР В.Нікітченко інформував ЦК КПУ про розповсюдження серед молоді неопублікованих творів В.Симоненка.
30 липня
М.Шолохов надіслав Л.Брежнєву листа про те, що він дізнався про рішення присудити йому Нобелівську премію по літературі. "На всяк випадок, - писав М.Шолохов, - мені хотілося б знати, як Президія ЦК поставиться до того, якщо цю премію буде (всупереч класовим переконанням шведського комітету) присуджено мені, і що ЦК мені порадить?". Політбюро порадило взяти премію.
8 серпня
В селі Шешори Івано-Франківської області відбувся несанкціонований мітинг, присвячений відкриттю пам'ятника Т.Шевченку, в якому взяли участь син І.Франка Тарас, письменник Ю.Назаренко, журналіст В.Чорновіл, етнографічний ансамбль "Гомін".
27 серпня
Було підписано до друку книжку історика Олександра Некрича "1941. 22 июня", в якій автор вперше у радянській історіографії частково прагнув проаналізувати причини поразок на початковому етапі війни з нацистами. Невдовзі книжку вилучили з бібліотек, автора виключили з партії, а згодом він був змушений емігрувати.
4 вересня
У київському кінотеатрі "Україна" відбулася прем'єра фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", під час якої відбувся мітинг протесту проти нової хвилі політичних репресій серед української інтелігенції. У мітингу взяли участь І.Дзюба, В.Чорновіл, Ю.Бадзьо, В.Стус, М.Коцюбинська та ін.
8 вересня
За публікацію своїх творів на Заході було заарештовано літературознавця і письменника Андрія Синявського (псевдонім Абрам Терц).
16 вересня
До Карного кодексу СРСР внесено поправки, що полегшували переслідування дисидентів.
5 грудня
У Москві, у день Конституції СРСР, на Пушкінській площі відбулася нечисленна демонстрація (перша після 20-х років неофіційно організована). Маніфестанти (Олександр Єсенін-Вольпін, Юрій Титов, Юрій Галансков та ін.) несли плакати: "Требуем гласности суда над Синявским и Даниєлем!", "Уважайте советскую Конс-титуцию!" та ін. Ці плакати у них відібрали. Було затримано близько 20 осіб, яких невдовзі звільнили.
11 грудня
Голова КГБ СРСР В.Семичастний надіслав до ЦК КПРС цілком таємну записку "про антирадянську діяльність творчої інтелігенції". До антирадянських кінофільмів було зараховано "33" (спроба "дискредитувати все, включно із польотом космонавта"), "Иду на грозу" (герої - "розбещені люди"), "На одной планете" (фільм зображує Леніна не борцем, а "втомленим інтелігентом"). Зверталася увага і на те, що актори, які грали роль Леніна, грають й інші ролі ("Сьогодні вони грають Леніна, завтра купця, післязавтра п'яничку...")
16 грудня
Орган ЦК КПРС газета "Правда" надрукувала без погодження з керівництвом КПУ УРСР статтю секретаря Львівського обкому КПУ В.Маланчука "Сила великої дружби", в якій нищівно таврувалися "рецидиви українського буржуазного націоналізму".
грудень
У Києві у самвидаві вийшла друком праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", присвячена аналізу національно-культурної політики в Україні за роки комуністичного режиму.

Подумав 1 минуту 46 секунд автор добавил:

З діяльністю Л.Брежнєва пов'язані неосталіністська лінія, посилення русифікації народів Імперського СРСР, агресивна зовнішня політика, (зокрема придушення протестів у країнах "соціалістичного табору", а серед них "празької весни" 1968, авантюристична війна в Афганістані, розпочата у 1979), що спиралась на шалену і руйнівну для господарства країни ескалацію озброєнь, а також підтримка "революційних" режимів у країнах "третього світу". Під час перебування Л.Брежнєва при владі особливої сили набуло придушення інтелектуальної свободи і прав людини {із застосування психіатричного терору, арештів і висилок дисидентів), посилився тотальний контроль за суспільством з боку органів КГБ, а також моральна деградація партійно-державної номенклатури. Водночас було здійснено спробу формування потворного культу особи самого Л.Брежнєва

Подумав 1 минуту 6 секунд автор добавил:

1966
10 лютого
У московському обласному суді розпочався судовий процес над письменниками-дисидентами А.Синявським і Ю.Даніелем, які нелегально надрукували свої твори на Заході. Вироки за "антирадянську діяльність" були такими: Синявський одержав 7 років позбавлення волі, Даніель — 5.
14 лютого
Відомі діячі науки і культури - Петро Капиця, Андрій Сахаров, Ігор Тамм, Валентин Катаєв, Віктор Некрасов, Володимир Тендряков, Корній Чуковський, Олег Єфремов, Майя Плисецька та багато інших підписали листа до Л.Брежнєва, підкреслюючи неприпустимість реабілітації Сталіна.
24-25 березня
У Львові відбувся закритий судовий процес над Іваном Гелем, якого обвинуватили у антирадянській агітації і пропаганді і засудили на 3 роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму.
30 квітня
Студент Київського інституту народного господарства Г.Москаленко і робітник В.Кукса вивісили на даху інститутського гуртожитку жовто-блакитний прапор, на якому було вишито: "Ще не вмерла Україна, ще її не вбито".
25 травня
Письменниця, літературознавець, правозахисник Лідія Чуковська написала відкритого листа М.Шолохову з протестом проти його заклику покарати письменників-дисидентів Ю.Даніеля і А.Синявського не на підставі чинного законодавства, а "керуючись революційною правосвідомістю". Саме цей заклик містив виступ М.Шолохова на ХХІІІ з'їзді КПРС.
29 вересня
І.Дзюба виступив на мітингу у Бабиному Яру з нагоди 25-річчя знищення євреїв

Подумав 3 минуты 22 секунды автор добавил:

1967
квітень
У Львові В.Чорновіл завершив укладання збірника "Лихо з розуму", в якому оприлюднюється доля українських політв'язнів Богдана Гориня, Михайла Масютки, Ярослави Менкуш, Валентина Мороза та ін.
27 травня
Біля будинку ЦК Компартії України відбулася демонстрація протесту з приводу арешту учасників Шевченківського вечора.
червень
У Львові виявлено підпільну фотолабораторію, в якій фотоспособом тиражувалася релігійна література та документи самвидаву.
5 вересня
З'явився указ Президії Верховної Ради СРСР про громадян татарської національності, які мешкали в Криму, що скасовував рішення 1944р., де містилося обвинувачення щодо кримських татар, і доручав державним органам надавати допомогу та сприяти подальшому розвитку районів з татарським населенням.
15 листопада
Судова колегія в кримінальних справах Львівського обласного суду розглянула справу по обвинуваченню В.Чорновола у скоєнні злочину за ст. 187-1 КК УРСР. Йому інкримінувалося розповсюдження неправдивих фактів, що паплюжать радянський суспільний лад. За вироком суду засуджений до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії строком на 3 роки.
1968

березень
До ЦК КПРС Ради Міністрів СРСР та Президії Верховної Ради СРСР надходить лист з протестом проти нової хвилі політичних репресій другої половини 60-х років, який підписали 139 осіб, з яких 26 працівників Академії наук УРСР. Серед авторів звернення кінорежисер С.Параджанов, лауреат Ленінської премії, доктор фізико-математичних наук А.Лубченко, літератори І.Світличний, Г.Кочур, В.Шевчук, Л.Костенко, М.Коцюбинська, Б.Харчук, З.Франко, кандидат історичних наук М.Брайчевський, члени-кореспонденти АН УРСР А.Скороход, Ю.Березанський, А.Сітенко, К.Толпиго та ін.
квітень
Представники української інтелігенції (близько 150 осіб) звернулись з листом до ЦК КПРС , висловлюючи протест проти закритих судових процесів над представниками інтелігенції у Києві, Львові, Івано-Франківську.
6 травня
Голова КГБ СРСР Ю.Андропов звернувся до ЦК КПРС з листом, в якому оцінив роман О.Гончара "Собор" як "політично шкідливий твір, що пропагує елементи націоналізму, і в спотвореному світлі зображує радянську дійсність".
середина року
У журналі "Вітчизна" опубліковано роман Олеся Гончара "Собор". У засобах масової інформації твір піддано брутальній необгрунтованій критиці.
серпень
Введення військ СРСР до Чехословаччини.
1969
29 квітня
Голова КГБ СРСР Ю.Андропов надіслав спеціального листа до ЦК КПРС з планом розгортання сітки психічних лікарень і пропозиціями про їх використання для захисту державного і суспільного ладу.
квітень
За пропозицією Голови КГБ при Раді Міністрів УРСР В.Нікітченка у відділі культури ЦК компартії Укра-їни відбулась розмова з директорами видавництв УРСР про недоцільність публікації рукописів, далеких за своєю тематикою від актуальних проблем сучасного життя.
28 травня
У Москві створено "Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР", до складу якої увійшли Л.Плющ (Київ), Г.Алтунян (Харків). Свою участь у діяльності групи підтвердили В.Чорновіл (Львів), В.Недобора, А.Левін (Харків), В.Пономарів.
23 вересня
У Львові за розповсюдження "наклепницьких вигадок, спрямованих проти радянського державного та суспільного устрою", засуджено священика УГКЦ, автора книги "Історія чудотворної ікони Божої Матері помочі" Василя Величківського.
1970
12-19 січня
У Ташкенті відбувся суд над діячем кримсько-татарського національного руху М.Джемілєвим і російським правозахисником І.Габаєм.
21 травня
За передання на Захід свого рукопису "Просуществует ли Советский Союз до 1984 года?" (і на це запитання було дано негативну відповідь) був заарештований історик і публіцист Андрій Амальрик. Після 3 років таборів і 3 років заслання він залишив СРСР. У своєму прогнозі він помилився лише на кілька років, але про це вже не дізнався: він загинув у автокатастрофі у 1980 році в Іспанії.
7 липня
У Москві відбувся суд над поетесою, перекладачем і першим редактором самвидавівського правозахисного бюлетеня "Хроника текущих событий" Наталею Горбаневською. Її визнали психічно хворою і призначили примусове лікування. Раніше, у серпні 1968 її було заарештовано серед тих 7 осіб, які на Червоній площі у Москві протестували проти агресії СРСР у Чехословаччині, але тоді її відпустили, оскільки вона мала немовля.
16 липня
Головою КГБ при Раді Міністрів УРСР призначено В.Федорчука. Він виявив себе як беззастережний прибічник жорстокого придушення інакодумання, переслідування дисидентів, національної інтелігенції і "самвидаву".
8 жовтня
Королівська Академія у Стокгольмі присудила Нобелівську премію по літературі О.Солженіцину "За ту етичну силу, з якою він розвиває безцінні традиції російської літератури". Письменник не поїхав до Стокгольму на церемонію вручення, оскільки вважав, що йому мо-жуть відмовити у поверненні. Пізніше, наприкінці 1971-початку 1972, він написав Нобелівську лекцію, яку у 1972 було надруковано кількома мовами.
17 листопада
В Івано-Франківську розпочався судовий процес над учасником дисидентського руху В.Морозом, що спричинило хвилю протестів як в Україні, так і за кордоном. У петиційній кампанії на захист В.Мороза брали участь Василь Романюк, Вячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович, Зиновія Франко, Михайлина Коцюбинська, Григорій Чубай та ін.
7 грудня
Відбувся похорон художниці Алли Горської, який фактично став акцією протесту против утисків української культури. Не дивлячись на попередження влади, на похорон прийшло багато людей, а з-поміж них Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Світличний

Подумав 1 минуту 30 секунд автор добавил:

1971
19 січня
У Києві вийшло друком перше число самвидавівського журналу "Віче" (проіснував до 1974), який виходив по 3 числа на рік накладом 50 примірників. Його видавав історик за освітою Володимир Осипов, який відбув 7 років таборів за "антирадянську пропаганду". Наприкінці 1974 року він знов засуджений до 8 років таборів суворого режиму. На його захист виступив академік А.Сахаров, який при цьому підкреслював, що не поділяє націоналістичних поглядів В.Осипова.
28 червня
ЦК КПРС ухвалив закриту постанову "Про заходи щодо протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів".
9 серпня
Слідчим відділом КГБ при Раді Міністрів УРСР порушено кримінальну справу по факту виготовлення та розповсюдження збірника "Український вісник".
21 грудня
Створено "Громадський комітет захисту Ніни Строкатової", до складу якого увійшли Ірина Стасів-Калинець, Вячеслав Чорновіл, Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір.
1972
5 січня
У Чопі заарештовано підданого Бельгії, активного діяча "Союзу української молоді" Ярослава Добоша, якому було пред'явлено обвинувачення в проведенні ворожої діяльності на території України.
20 січня
В Івано-Франківській області органами КГБ заарештовано священиків С.Космача та В.Романюка, згодом засудженого Івано-Франківським облсудом "за антирадянську пропаганду та агітацію" до 7 років таборів і 3 років заслання.
січень-травень
У зв'язку із справами Я.Добоша та "Українського вісника" були заарештовані Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Зиновій Антонюк, Леонід Селезненко, Д.Шумук, Олександр Сергієнко, Микола Плахотнюк, Василь Стус, Надія Світлична, Леонід Плющ, Микола Холодний, Вячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Ірина Калинець, Стефанія Шоботура.
березень
Побачило світ шосте число нелегального видання "Український вісник" під головуванням Василя Лісового та Євгена Пронюка.
25 травня
На Пленумі ЦК компартії України з посади першого секретаря ЦК КПУ увільнено П.Шелеста. На цю посаду обрано В.Щербицького.
Липень
За "антирадянську діяльність" заарештовано співробітників Інституту філософії АН УРСР Євгена Пронюка і Василя Лісового.
26 жовтня
Ухвалено постанову ЦК КПРС "Про окремі категорії громадян, переселених у минулому з місць їхнього проживання в інші райони СРСР", в якій визнавалось недоцільним масове переселення кримсько-татарського народу на територію Кримської області.
1973
29 січня
За вироком Київського обласного суду правозахисник Л.Плющ був направлений на примусове лікування в психіатричну лікарню спеціалізованого типу.
травень
Письменник Віктор Некрасов виключений з членів КПРС, в яку він вступив під час війни, знаходячись під Сталінградом.
25 червня
Валерій Марченко був заарештований за написання ненадрукованих статей "Страшний якийсь тягар", "За параваном ідейності" та "Київський діалог" про занепад національної культури в Україні.
вересень
Секретар ЦК Компартії України В.Маланчук звернувся з листом до Політбюро ЦК КПУ "Про деякі питання роботи з творчою інтелігенцією республіки", в якому пропагував провести суттєві кадрові зміни у керівництві творчих спілок, громадських організацій, висунути на головні посади "ідейно зрілих" літераторів і митців, налагодити чітку систему марксистсько-ленінського навчання творчих працівників.
10 жовтня
Політбюро ЦК Компартії України ухвалило таємну постанову про посилення боротьби з незареєстрованими релігійними сектами, в якій передбачався ряд репресивних заходів.
листопад
У Запоріжжі відбувся судовий процес проти кримських татар Куртуметова Ескандера, Холікова Ібазера, Ромазанова Регаєта, обвинувачених у "розповсюдженні наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний та суспільний лад, виготовленні та поширенні антирадянських документів, участі у націоналістичних зібраннях".
грудень
В.Марченко засуджений до 6 років таборів і 2 років заслання. Термін відбував у Пермських таборах, а заслання у селищі Саралжин Актюбінської області у Казахстані. Під час ув'язнення брав активну участь у підпільних діях в'язнів, у складанні щоденника буднів зони, у реєстрації беззаконних вчинків "вихователів". Ці матеріали надсилалися до прокурорів, органів влади, політичних установ преси, передавалися за кордон

Подумав 58 секунд автор добавил:

1974
12 березня
У Києві письменник В.Некрасов дав інтерв'ю кореспонденту газети "Нью Йорк Таймс", в якому заявив, що йому відмовляють у публікації творів, доки він не візьме участі в кампанії засудження О.Солженіцина і А.Сахарова.
вересень
У Москві створено відділення організації "Міжнародна амністія" під головуванням московського правозахисника Валентина Турчина. До складу цього відділення увійшов український письменник, дисидент Микола Руденко..
1975
26 липня
Голова КГБ СРСР Ю.Андропов надіслав до ЦК КПРС секретну записку із пропозицією доручити Свердловському обкому КПРС "вирішити питання про знесення будинку (Іпатьєва) у порядку планової реконструкції міста" оскільки цей будинок занадто привертає увагу іноземців.
27 червня
Академік А.Сахаров звернувся з відкритим листом до Генерального секретаря ООН Курта Вальдгайма, організації "Міжнародна амністія", лідерів мусульманських народів, міжнародної громадськості з проханням об'єднати зусилля в боротьбі за звільнення з ув'язнення відомого діяча кримсько-татарського національного руху Мустафи Джемільова.
8 листопада
37-річний заступник командира по політчастині капітан 3-го рангу Валерій Саблін здійснив антибрежневську акцію на протичовному кораблі "Сторожевой". Корабель вийшов з Ризького порта у відкрите море і рухався до берегів Швеції. Заколот було придушено з допомогою військової сили з використанням морської авіації. 8 серпня 1976 року за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР В.Сабліна розстріляли. Деякі факти з історії "Сторожевого" лягли в основу роману "Полювання за "Червоним Жовтнем" американського письменника Тома Кленсі.
1976
12 лютого
У КГБ СРСР було проведено профілактичну бесіду з дисидентом і борцем за права кримських татар, колишнім радянським генералом Петром Григоренком, якого перед тим вже двічі судили за антирадянську діяльність.
12 травня
На скликаній академіком А.Сахаровим пресконференції фізик-дисидент професор Ю.Орлов оголосив про створення в СРСР правозахисної Групи сприяння виконанню Хельсинських угод, або, як її почали називати, Московської Хельсинської групи.
6 вересня
29-річний льотчик Віктор Біленко здійснив втечу з авіабази Чугуївка на Далекому Сході на надсекретному винищувачі-перехоплювачі МИГ-25П і сів в Японії, де попросив політичного притулку у США. Літак 12 жовтня у розібраному вигляді повернули, але перед тим його ретельно вивчили. Пізніше у СРСР повідомили, що В.Біленко загинув у автокатастрофі у США, однак насправді він працював в одній з авіафірм.
9 листопада
У Києві заснована Українська громадська група сприяння виконанню Гельсинських угод. До її складу увійшли: Микола Руденко (керівник), Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Оксана Мешко, Ніна Строкатова, Олекса Тихий. Пізніше до групи входила 41 особа.
грудень
Л.Лук'яненко заарештований за обвинуваченням в "антирадянській агітації і пропаганді", 20 липня 1978р. засуджений на 10 років таборів і 5 років заслання. Йому інкримінувалась не лише діяльність в УГГ, а й виготовлення і розповсюдження самвидавівських статей "Рік свободи", "Зупиніть кривосуддя", "Проблеми інакодумства в СРСР" та ін. Під час слідства оголосив голодівку протесту, відмовився давати свідчення по справі і склав заяву про відмову від радянського громадянства

Подумав 2 минуты 11 секунд автор добавил:

1977
лютий
Після арешту М.Руденка Українську Гельсинську групу (УГГ) очолив письменник Олесь Бердник. У Чернігові Л.Лук'яненко оприлюднив відкритий лист під назвою "Різдвяне звернення до завзятих атеїстів", в якому намагався розкрити зміст віри в Бога, протиставляючи її бездуховності.
23 квітня
Заарештовані члени УГГ М.Маринович і М.Матусевич.
19 вересня
Голова КГБ СРСР Ю.Андропов поінформував ЦК КПРС про "ворожу діяльність" Гелія Снєгірьова та про погоджене з ЦК Компартії України рішення щодо притягнення письменника до кримінальної відповідальності за ст. 62 ч. 1 КК УРСР
22 вересня
Заарештовано Г.Снєгірьова, який помер 28 грудня 1978 внаслідок тортур.
4-7 жовтня
У Москві відбулася позачергова 7-ма сесія Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання, що прийняла нову "брежнєвську" Конституцію (Основний Закон) СРСР.
9 листопада
УГГ оприлюднила "Маніфест українського правозахисного руху".
1978
лютий
Члени УГГ Петро Вінста і Ніна Строкатова звернулись з відозвою до міжнародних організацій, в якій вказали, що переслідування євангельських християн-баптистів докорінно суперечить Заключному акту Гельсинських угод, підписаному СРСР.
23 червня
У с.Донському Кримської області на знак протесту проти сваволі місцевих органів державного управління щодо кримськотатарського народу здійснив самоспалення Муса Мамут. Його похорон перетворився на політичну демонстрацію.
19 листопада
У Кримській області на знак протесту проти сваволі місцевих органів державного управління покінчив життя самогубством батько трьох дітей кримський татарин Іззет Мамеддулаєв.
1979
лютий
До складу Української Гельсинської групи (УГГ) увійшли С.Караванський, О.Попович, Б.Ребрик, Д.Шумук, Ю.Шухевич, В.Романюк, І.Сеник, С.Шабатура, В.Чорновіл.
6 березня
Після арешту О.Бердника УГГ очолила О.Мешко.
квітень
Заарештований Юрій Бадзьо. У грудні того самого року засуджений за "антирадянську агітацію і пропаганду" до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
жовтень
До складу УГГ увійшли Й.Зісельс, Я.Лесів, З.Красівський, П.Розумний, В.Стус.
17-21 грудня
У м.Кагарлик Київської області відбувся суд над О.Бердником, якого засуджено до 6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії і 3 років заслання.
кінець грудня
Введення військ СРСР до Афганістану.
1980
20 серпня
Керуючись настановами вищого політичного керівництва України, Міністерство зв'язку УРСР видало розпорядження про глушіння радіостанцій "Голос Америки", "Бі Бі Сі", "Німецька хвиля".
12 жовтня
У листі, адресованому "учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсинських угод, главам держав учасників Гельсинського акта", А.Сахаров розцінив вирок В.Стусу як ганьбу радянської репресивної системи й закликав письменників всього світу, своїх колег-вчених, усіх, кому дорога людська гідність, виступити за скасування вироку В.Стусу і всім несправедливо засудженим.
21 жовтня
49-річного Михайла Горбачова було введено до складу Політбюро ЦК КПРС.
11 листопада
Академік П.Капіца надіслав Голові КГБ СРСР Ю.Андропову листа на захист доктора фізико-математичних наук Юрія Орлова і академіка Андрія Сахарова. П.Капіца доводив, що позбавлення цих вчених нормально працювати шкодить країні

Amoxicilina Website Amoxicillin By Sando Propecia Vergessen Einzunehmen viagra Buy Viagra With Debit Card Viagra Overnight Delivery Viagra Quoi Sert

Purchase Generic Clobetasol Real No Prescription Next Day Delivery Viagra Cialis Dogana cheap cialis Nizagara 150 Dapoxetina Comprare Amoxicillin Clavulanic Acid Cmax